Взятися за перо мене спонукав початок статті Саші Сірого «Почему обиделась Европа»: «Не скажу чего-то революционно нового, если отмечу, что за 5 лет «оранжевой» власти Европа и США здорово устали от нее. Пять лет бардака под руководством Виктора Андреевича стали для сторонников сближения Украины с ЕС настоящим разочарованием». Особисто я ладен ще не одну п’ятирічку прожити в умовах такого «бардака», ніж при «стабільності» Януковича, але наведені слова справедливі. Те, що відбулося на Майдані, стається з нацією раз на сто років. Більшість його лідерів бездарно звели нанівець цей порив та колосальні можливості для оновлення країни, і тому для вираження моїх негативних почуттів на їхню адресу мені б не вистачило і цілої статті.
Але все це – емоції, потрясіння повітря, які не повернуть нас назад, до щасливої осені 2004 року, яка, здавалося, відкривала для нас усіх нове, повне надій життя. Не сталося, проїхали. І нам залишається лише робити висновки, вчитися на власних помилках та аналізувати, а чому ж ми опинилися в такому становищі. В цьому процесі емоції зайві. Лайкою в бік Президента Ющенка або когось іншого з колишньої влади вже нікого не здивуєш і нічого не зміниш. Суб’єктивний фактор дійсно зіграв тут колосальну роль, але емоції заважають бачити й об’єктивні обставини. Серед них – конституційна реформа, яка зламала правовий устрій в країні, та явне небажання багатьох країн ЄС бачити України в Європі. Така поведінка наводила на роздуми, невже й справді існує домовленість між сильними світу цього щодо поділу на сфери впливу? Україна своїм прагненням до ЄС зламала їх, але нам дуже швидко вказали на місце під Росією? Дуже схоже…
Чим більше я думаю над цими факторами, тим більше приходжу до висновку, що в тих політичних умовах навіть святі люди, не змогли б і частково задовольнити надто високі очікування більшості населення. Та святих в політиці не буває, а більш-менш адекватні, європейського зразка, можуть з’явитися дуже не скоро. Тож доводиться терпіти теперішніх, які, до того ж, є прямим відображенням електорату. Політики – це наше дзеркало. І якщо ми зараз з огидою відвертаємо свої обличчя від них, не забуваймо, що ми нічим не кращі. І хто знає, чи пересічна «тьотя Маня», яка на кухні криє злодіїв від влади й кричить, що всі вони однакові, сама б не крала, якби (не приведи Господи!) якимсь дивом потрапила на їх місце.
Однак на початку 2005 року на цьому місці опинилися представники помаранчевої влади. Очікування від них були колосальні, й тому нереальні. Хоча б тому, що вже через рік вступила в дію так звана «конституційна реформа», яка не стільки урізала владу Президента, скільки залишила масу білих плям в механізмі розподілу владних повноважень. Саме тому реалізувати свої політичні плани не могли ані глава держави, ані глава уряду. Реформа створила ідеальні умови для правового та політичного хаосу. Хоча спочатку все виглядало не так критично. Оскільки багатьох співвітчизників дуже дістав авторитаризм Кучми з його великими повноваженнями, конституційна реформа виглядала як великий крок в сторону демократизації країни. Але найбільше реформу вітала Європа! Та сама Європа, яка дуже швидко втомиться від «помаранчевого бардаку», якраз і спричиненого цією начебто «демократизацією». «Вас, Іванових, не поймеш!» Спочатку кажете «добре», а потім – «погано».
При чому погано настільки, що за початком впровадження Януковичем «політичної стабільності» лідери ЄС прогледіли авторитаризм на грані самодурства. Спочатку привітали Україну та Януковича в проведенні чесних президентських виборів, начебто в цьому була заслуга Віктора Федоровича. І начебто зовсім не було фальсифікацій, хоча штаб Тимошенко буквально розривав голосові зв’язки, намагаючись довести протилежне.
Потім подумали, що протистояння по лінії Президент Янукович – Прем’єр Тимошенко буде заважати політичній стабільності, й дали можливість переможцю президентських перегонів явно недемократичним шляхом поміняти більшість у Верховній Раді. Хоча більш законно та логічно було б провести дострокові парламентські вибори, за їхніми результатами легітимно сформувати більшість та призначити голову уряду. Натомість, за допомогою парламентських зрадників відправили у відставку Тимошенко – Європа мовчала. Потім не за Конституцією призначили Азарова Прем’єр-міністром – Європа вітала з досягненням «політичної стабільності». Далі – більше. Рішенням Конституційного Суду відмінили конституційну реформу й подарували Януковичу царські повноваження, під які його не обирали, – Європа лише «висловлювала схвильованість».
Якась вона загадкова й незбагненна, ця Європа. Весь час говорить про якісь базові демократичні цінності, але нам так і не зрозуміло, які з них найцінніші. Одразу після торжества демократії в 2004 році, ми всі думали, що тепер уже стали ближче до Європейського Союзу. Але нам поставили шлагбаум. В прямому і переносному сенсі. Ми всі здивувалися, що мешканцям зовсім недемократичної Росії куди охочіше дають Шенгенські візи. Бо, виявляється, вони більш платоспроможні. Отже, головні цінності Європи – економічні?
Потім виявилося, що для лідерів ЄС куди важливішою є політична стабільність, ніж політична конкуренція. Настільки важливішою, що навіть не звертали увагу на явно недопустимі в Європі спотворення народного вибору вираженого в перебіганні депутатів з однієї фракції в іншу. Я вже не говорю про методи спонукання, які застосовували до «тушок» — від підкупу до залякування. Але замість критики, наші європейські друзі не лише вітали нового Президента Януковича, але й надавали йому купу незаслужених авансів. Європа так і не зуміла збагнути справжню природу донецької влади, яка дуже нагадує природу ракової пухлини. Їй байдуже, критикує чи палко вітає її організм. Вона однаково пожирає все.
Спохватилися тільки тоді, коли посадили Юлю. Тепер, виявляється, найбільшою європейською цінністю є права людини, про порушення яких європейці здогадалися лише після вироку судді Кірєєва. Надто пізно – Януковича вже понесло. Саме тому дуже хотілося б запитати у Європи: «Що є більшим злочином – узурпація влади чи кримінальне переслідування політичного конкурента?» І чи не є це переслідування наслідком узурпації? Думається, якби Януковичу після переманювання «тушок» у пропрезидентську більшість дали б одразу по руках так само жорстко, як і зараз, Тимошенко була б на свободі. Й, хто знає, може й досі обіймала б посаду голови уряду.
А, головне, не було б такої критичної ситуації, коли замість асоційованого членства в ЄС українці можуть опинитися в палких обіймах російських братів, які дуже швидко пояснять нашим простим громадянам, що таке «керована демократія», а нашим недалеким олігархам — що таке «державний капіталізм».
Ігор Сурма, для “ОРД”
Fix address: http://ord-ua.com/2011/10/17/spasibo-zhityelyam-yevropi/?lpage=1
Комментариев нет:
Отправить комментарий